ЖАЛКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. неперех. Те саме, що жалі́ти 2. Жалкувала, що нікому їй розказати того усього, що охвицер [офіцер] казав батькові (Кв.-Осн., II, 1956, 319); Юнак жалкував, що не зможе на довгий час залишитися в тайзі (Донч., III, 1956, 203); // за ким — чим, по кому — чому, про що, об чім, рідко. Відчувати душевний біль, журитися за ким-, чим-небудь, про когось — щось. Так та молодша [дочка] дуже за батьком жалкує (Укр.. казки, 1951, 185); І не втомлювався [Марчевський]. Не жалкував за втраченими недоспаними ночами (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 133); // Відчувати каяття. О! вона не жалкуватиме, що покохала його… (Коцюб., І, 1955, 242); Як Арсен жалкував, що торкнувся цієї теми (Дмит., Розлука, 1957, 249).

◊ Жалкува́ти на кого — бути незадоволеним ким-небудь; нарікати на когось. [Лукерія Степанівна:] Ні на кого я так не жалкую, як на Марину, і досі плачусь на неї (Крон., 11,1958,248); — Не жалкуй на старих та слабих (Тулуб, Людолови, І, 1957, 344).

2. перех. і без додатка. Те саме, що жалі́ти 1. Усі, хто знав її, жалкували молоду, тиху молодицю (Вовчок, І, 1955, 366); До стебла все погоріло.. Посходились жалкувати, Жалю завдавати (Шевч., II, 1953, 51).

3. перех., рідко. Те саме, що жалі́ти 3. Не Вовка, а Овець тут треба жалкувати! (Бор., Тв., 1957, 134); Не жалкував старий у роботі Тимофія, а Дмитрові дозволяв спати до самого сходу сонця (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 269); Боєприпаси.. були розділені порівну між усіма мінометними підрозділами полку. Хома не жалкував. Хай усі користуються. Аби з толком (Гончар, III, 1959, 362).,

◊ Не жалкува́ти [свої́х] ніг — те саме, що Не жалі́ти [свої́х] ніг (див. жалі́ти). Попереду в’ється дорога, якою судилося йти, не жалкуючи ніг (Уп., Вітчизна миру, 1951, 51).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 505.