ЕЛЬФ, а, ч., Е́ЛЬФА, и, ж. У старогерманській міфології — доброзичливий дух природи, який нібито жив у повітрі, землі, горах і т. ін. — Ти казала, що в кожній квітці живе маленький ельф або ельфа, що вони щоночі виходять з квіток і грають, танцюють, співають (Л. Укр., III, 1952, 487); Ельфи веселі водять беззвучні танки і росу п’ють з похилених квіток (Хотк., II, 1966, 305); * У порівн. Яка ти була тоді гарна! Мов ельфа, уквітчана росою… (Л. Укр., III, 1952, 682).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 475.