ДІВЧУ́Р, а́, ч.

1. розм. Те саме, що дівчачу́р. Одне тільки смішне було в ньому: дуже вже чемний до дівчат.. «Дівчур» — дражнили його в школі (Вас., II, 1959, 150); Вона дівчурів ненавиділа усією пристрастю дівочої душі (Стельмах, Правда.., 1961, 139).

2. діал. Дівчинка. — Ще отаким, пам’ятаю, дівчуром з кісочками ходила я з мамою на побачення з татом до тюрми (Козл., Сонце.., 1957, 15).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 298.