ДІВО́ЦТВО, а, с., розм.

1. Те саме, що дівува́ння. — Рушнички ви мої, шовком переткані!..Тільки мені й радості, що гляну на вас та згадаю своє дівоцтво (Н.-Лев. І, 1956, 94); Вона провела своє дівоцтво коло старшого, одруженого брата (Іщук, Вербівчани, 1961, 34); // Те саме, що неви́нність 3. — Слухай, нелюбе, кохалась я з одним козаком і заприсяглась нікому більш, як йому одному, віддати моє дівоцтво (Стор., І, 1957, 40); Заворожить їх за ворітьми молодик, хмелем вдарить у голову терпкий поцілунок — і навіки попливе дівоцтво, як хвиля по річці (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 166).

2. Збірн. до ді́вка 1. — Старий голова розпустив село, а найбільше сприяв парубоцтву та дівоцтву (Н.-Лев., III, 1956, 353); Чи на вечерні залюбки 3 дівоцтвом заспіва на хорах… Чийого серця не збурить Принадний вигляд чарівниці (Граб., І, 1959, 234).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 297.