ДЯК, а́, ч.

1. Служитель православної церкви, що допомагає священику під час богослужіння; псаломщик. Прийшов священик з дяком і почав правити вечерню (Н.-Лев., II, 1956, 268); Ось тут Тарас — мала дитина — ходив у школу до дяка… (Гонч., Вибр., 1959, 347); * У порівн. Шовкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласі (Мирний, II, 1954, 277).

Мандро́вані (мандрівні́) дяки́ — бідне студентство Київської духовної академії, яке мандрувало по містах та селах і, розважаючи віршами та виставами населення, здобувало засоби до життя. Він був не тутешній, мандрований дяк, і ніхто не знав, якого він роду (Фр., IV, 1950, 454); Часом найбільшої активності мандрівних дяків були різдвяні і великодні свята (Іст. укр. літ.. І, 1954, 107).

2. У стародавній Русі — переписувач князівської канцелярії; у Російській державі XV-XVII ст. — значний урядовець. Дяки вели зносини з іноземними державами, завідували державними фінансами, займалися питаннями дворянського землеволодіння та іншими справами (Іст. СРСР, І, 1957, 102).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 450.