ДУХ, ч.

1. род. у, тільки одн. Психічні здібності, свідомість, мислення. Досягнення людського духу; //У матеріалістичній філософії і психології — мислення, свідомість як особлива властивість високоорганізованої матерії, вищий продукт її. Матеріалізм бере природу за первинне, дух — за вторинне, на перше місце ставить буття, на друге — мислення (Ленін, 14, 1949, 83); // В ідеалістичній філософії — нематеріальие начало, яке лежить ніби в основі всіх речей і явищ і є первинним щодо матерії. Абсолютний дух.

2. род. у, тільки одн. Внутрішній стан, моральна сила людини, колективу. Випрямлений, зміцнілий духом, увійшов Начко до редакційного бюро (Фр., VI, 1951, 258); В армії ширився снайперський рух, Це гріло солдатів, підносило дух… (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 223).

Занепада́ти (занепа́сти, па́дати, упа́сти і т. ін.) ду́хом — втрачати бадьорість, надію на щось, зневірятися в можливості чого-небудь. З якогось часу похнюпив [батько] голову, примовк, занепав духом (Збан., Єдина, 1959, 130); — Не падайте духом, — по-товариському сказав лейтенант до Павла (Багмут, Служу Рад. Союзу, 1950, 14); Зво́дити (звести́) дух див. зво́дити; Набира́тися (набра́тися) ду́ху — набиратися сміливості, рішучості; наважуватися. В листах він розповідав усе те, чого не набрався духу сказати у вічі (Ткач, Жди.., 1959,9); Не в ду́сі — у поганому настрої. Він [Врангель] був у ці дні не в дусі, взивав себе і всіх батраками Антанти (Гончар, Таврія.., 1957, 635); Не стає́ (не ста́не, не вистача́є, не ви́стачить і т. ін.) ду́ху — про брак сміливості, рішучості, мужності. Шкода йому було свого безталанного товариства.. А сказати їм Галину правду — не ставало духу, сили (Мирний, II, 1954, 253);

Підно́сити (підніма́ти) дух — надихати, запалювати, підбадьорювати кого-небудь. Переконання в справедливості війни, усвідомлення необхідності пожертвувати своїм життям для блага своїх братів підносить дух солдатів.. (Ленін, 31, 1951, 111); Тепер уже не жевріла в душі [Чіпки] надія, не піднімала вгору його духу (Мирний, II, 1954, 154); У ду́сі — у доброму настрої. Чуючи скромні і дрібні жадання робітницькі, він в дусі починав уже сміятися з робітників (Фр., V, 4951, 435).

3. род. у, тільки одн. Загальний внутрішній зміст і напрям, основний характер чого-небудь. Ви боїтесь, що я не піду разом з духом часу, а зостануся позаду, — не думаю я сього (Л. Укр., V, 1956, 92); Творча діяльність наша хай буде пройнята одним духом — духом боротьби за комунізм! (Вітч., 5, 1956, 15); // Суть, істинний смисл; зміст чого-небудь. Зоставалося єдино можливим перекладати не букву, а дух першотвору (Л. Укр., IV, 1954, 273); Не вловив і не розумів [І. Франко] самого духу роману [«Война и мир»] (Рад. літ-во, 3, 1957, 48); // Який-небудь елемент, що визначає поведінку, характер, напрям думок і т. ін. Дух охайності, чепуріння опанував їі цілком — і вона товклась по цілих днях (Коцюб., II, 1955, 29); Більше дід не сказав ні слова, але Костя відтоді почав мучити дух цікавості й якогось неспокою (Донч., І, 1956, 57).

У ду́сі чого — у певному напрямку. В центрі ідеологічної роботи мав стояти виховання трудящих у дусі високої політичної свідомості і комуністичного ставлення до праці (Резол. XXIII з.., 1966, 22); У цьо́му (тако́му) ж ду́сі — так само; таке ж саме. Третій тиждень небо в завірюсі Падає на землю степову. І під небом цим, у цьому ж дусі Третій тиждень, Любко, я живу (Перв., І, 1958, 169); — Гей, Шевченко! Марш до канцелярії! Писар Лаврентьєв кличе. Бігом! — Такі виклики взагалі не віщували нічого доброго: або гауптвахту, або позачерговий наряд, або ще щось в такому ж дусі (Тулуб, В степу.., 1964, 140).

4. род. а. За міфологічними і релігійними уявленнями — добра або зла безплотна, надприродна істота, що бере участь у житті природи і людини. Сухі гіллячки розсунулись тихо, і з лісу вийшов якийсь чоловік.. Се був веселий Чугайстир, добрий лісовий дух (Коцюб., II, 1955, 348); Ненці вірили, що їх шамани через священні танці й співи можуть викликати духів, лікувати хворих і передбачати майбутнє (Іст. СРСР, І, 1956, 64); * У порівн. Схилилась вона над Іваном Ти-мофійовичем, як добрий дух (Гончар, Таврія.., 1957, 178). Злий (нечи́стий, лихи́й і т. ін.) дух; Дух тьми — за релігійними уявленнями — надприродна істота, що втілює в собі зло; сатана, чорт. [Жірондист:] Якби я вірив у лихого духа, я думав би, що то сам сатана подав мені оту фатальну раду (Л. Укр., II, 1951, 179); Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми (Тулуб, Людолови, І, 1957, 181); Святи́й дух — за християнським віровченням — третя особа святої трійці. Вони нагадали один одному найменшу вину, гріхи проти духа святого (Коцюб., II, 1955, 305); * У порівн. Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає, Святим духом серед ночі Понад ним витає (Шевч., І, 1951, 85).

5. род. а, тільки одн. За релігійними уявленнями — безсмертна, нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя і відрізняє від тварини; душа. Не порадується було дух у Олексія, як узяв свою Галочку з монастиря (Кв.-Осн., II, 1956, 313); Поки була жива Миколина мати, Нимидора ніби почувала його дух у хаті (Н.-Лев., II, 1956, 244).

◊ Ви́пустити дух (з запереч. не ду́ху): а) убити кого-небудь. Лигар ударом макогона Дух випустив із Емфіона І сам навіки зуби стяв (Котл., І, 1952, 236);б) умерти, загинути. І все кортить [Параскіці] зробити щось лихе, погане. Наприклад: полетіти до Прохіри, сісти на її корову,.. нестись.. в скаженій гонитві, аж поки.. худоба не випустить з себе духу (Коцюб., І, 1955, 278);

Відда́ти бо́гу дух (ду́ха) — умерти. Його жінка віддала богу духа в тій самій хвилі, коли виносили з хати її сердешного Михайлика (Фр., 1,1955, 138); Дух ви́йшов (ви́скочив) з кого, у кого — умер, загинув хтось. Як гепнеться медвідь мій — бух! Тут з нього зараз вийшов дух (Фр., XIII, 1954, 266); — Я б п’ятьох бояр підняв та об землю вдарив, щоб дух у них вискочив (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 12); Дух спусти́ти; Пусти́тися ду́ху— умерти. — Ой, лишенько… умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила (Мирний, II, 1954, 292); Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь (Котл., І, 1952, 229); На духу́, заст. — на сповіді. Ото, думаю я, піду ж я, одговіюсь та розкажу на духу попові про ті чари (Н.-Лев., III, 1956, 254);* У порівн. Мирон смикнув брата за полу: ну, чого признаватися, мов на духу (Стельмах, Кров людська… І, 1957, 12); Ні (й) ду́ха — абсолютно нікого нема, пусто. Двері порозчиняні, одежа.. порозкидана, скриня одчинена й каганець горить, а в хаті — ні духа (Вас., І, 1959, 308); Ні (і) сном ні (і) ду́хом не зна́ти (не ві́дати і т. ін.) — зовсім не знати чого-небудь або про щось. Він і сном і духом не знає, як воно [крадене] опинилось у його кишені… (Мирний, II, 1954, 159); Остап ні сном ні духом не відав, яке лихо на нього чигає (Бурл., О. Вересай, 1959, 76).

6. род. у, тільки одн., розм. Процес удихання й видихання повітря (перев. в сталих словосполученнях); дихання. А Стецько й справді мов умирав; дух йому перехопило, горло стиснуло (Гр., Без хліба, 1958, 52); Гнат важко переводив дух, підходив до вікна, під котрим спала Настя (Коцюб., І, 1955, 24); Вустимко стежить, затаївши дух, за дідовою рукою (Багмут, Опов., 1959, 11); Від швидкої їзди дух забило Рубінові (Сенч., На Бат. горі, 1960, 9).

◊ У дух — швидко, миттю. [Килина:] Якби хто перевесла крутив, то я б у дух сю нивку вижала (Л. Укр., III, 1952, 235); Що (скі́льки) є (було́) ду́ху; 3 усьо́го (ті́льки) ду́ху — з усієї сили, скільки вистачає сили. А кіт що є духу нявчить (Кв.-Осн., II, 1956,193); -Біжу, скільки духу, шпичаки колють у ноги, я падаю, але встаю й ще прудкіше біжу (Ковінька, Кутя.., 1960, 31); Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски (Мирний, II, 1954, 198).

7. род. у, тільки одн., розм. Те саме, що пові́тря. Хвилина — і стану я жертвою моря, Без духу поляжу на дні… (Граб., І, 1959, 58); Дарку сперли якісь болі під грудьми і вона мусить схопити духу (Вільде, Б’є восьма, 1945, 169); // Тепле, нагріте повітря. У хаті тепло: від печі йде дух, розходиться, по всіх закутках (Коцюб., І, 1955, 109); Світило сонце, теплий дух ішов від асфальту (Панч, Ерік.., 1950, 51).

◊ Важки́м ду́хом ди́хати — непривітно, неприхильно ставитися до кого-небудь; сердитися. Знов Пилипиха робилася похмурніша — важким духом стала дихати вона на зятя (Вовчок, І, 1955, 238); Одни́м ду́хом ди́хати — бути пройнятим однаковим настроєм, мати однакові з ким-небудь наміри. Вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено (Мирний, IV, 1955, 195).

8. род. у, тільки одн., розм. Те саме, що за́пах; аромат. Дух свіжої мамалиги приємно полоскотав йому нюх (Коцюб., І, 1955, 237); Над Асканією пливе дух розквітлих персидських бузків (Гончар, Таврія.., 1957, 87); * Образно. На мене повіяло духом весни (Н.-Лев., III, 1956, 36).

◊ Боя́тися ду́ху кого — дуже боятися кого-небудь, відчувати сильний страх перед ким-небудь. Хоч у душі й проклинали [учні] Максима, а проте слухали — духу його боялися… (Мирний, II, 1954, 129); І (й) ду́ху нема́ (не зоста́лося, не ста́ло, не чу́ти і т. ін.) — про відсутність кого-небудь, про брак чого-небудь. Ведуть [некрутів] снідати каші з салом, а того сала — і духу нема (Мирний, II, 1954, 121); Тим часом Бурко прибіг до липи, шукає, нюхає, порпає — нема ані каменя, ані глини, а ковбаси й духу не чути (Фр., IV, 1950, 83);

Щоб [і] ду́ху не було́; Щоб [і] дух не пах (не смерді́в) — настійна вимога до кого-небудь зникнути, перестати бувати десь. — А вам чого? — батько визвірився на натовп довкола. — Марш! Щоб і духу вашого тут не було! (Смолич, II, 1958, 59); — Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердів коло мого двору! — кричить Чіпка [Лушні] на все горло (Мирний, II, 1954, 205).

◊ Да́ти (зада́ти, завдава́ти, завда́ти) ду́ху кому — побити, покарати кого-небудь, заподіяти неприємності комусь. Низ тут товаришу сказав: — Приляж к землі ти для підслуху, А я задам Рутульцям духу (Котл., І, 1952, 225); Ні слу́ху, ні ду́ху — нема ніякої звістки. Щонеділі пекла пиріжки з сиром та збирала вершки, а від Сави ні слуху, ні духу (Чорн., Пісні.., 1958, 50).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 442.