ДУРНУВА́ТИЙ, а, е, розм.

1. Трохи дурний (у 1 знач.). Улас злидень та ледащо: його мати трохи пришелепувата, дурнувата, плаксива та лінива (Н.-Лев., III, 1956, 334); Якийсь дурнуватий цуцик із верескливим гавканням накинувся на машину (Руд., Остання шабля, 1959, 185).

2. Який виражає деяку розумову обмеженість, тупість. Перед дверима стояв боком зовсім інший, звичайний собі хлопець з звичайним, трохи дурнуватим обличчям (Ів., Вел. очі, 1956, 46); Володислав кліпав своїми дурнуватими очима (Хижняк, Д. Галицький, 1958,413).

3. Те саме, що дурни́й 3. Дурнуваті вигадки про «страхіття колгоспного життя».. лишалися для Таубенфельда незграбною витівкою (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 57).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 441.