ДУ́РНИК, а, ч., розм.

1. Не зовсім розумна людина; людина з розумовими вадами. Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у темряву (Коцюб., І, 1955, 244); Своїми ясними, широко відкритими очима і невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком він нагадував дурника з казки (Вільде, Повнол. діти, 1960, 271); *У порівн. [Петро:] Бачте, батьку, як я тільки на поріг, то ви зразу з мене, як з дурника, почали глузувати (Мирний, V, 1955, 137); // Уживається як лайливе слово. Дурники есерівської і меншовицької партій раділи, купаючись самозакохано в промінні міністерської слави їх вождів (Ленін, 25, 1951, 208); Фашистські звірі бенкетують і знущаються з людей в розвалених містах і спалених селах. Жалюгідні дурники! Вони не розуміють того, що синів твоїх [Україно] не можна перестріляти (Мал., II, 1956, 35).

2. Про нетямущих, недосвідчених, наївних людей — з відтінком пестливості (перев. при звертанні до малолітніх). — Бач! виголодався… дурник маленький! — розжалобилася Горпина, дивлячись на сина (Мирний, І, 1954, 291).

◊ Прикида́тися (прики́нутися) ду́рником — удавати з себе наївну, недогадливу, нетямущу людину. Коли треба, вміє [Сорока] прикинутися дурником. Насправді хитрий і підступний (Руд.., Вітер.., 1958, 262); Роби́ти ду́рника з кого — ставити кого-небудь у ненормальне, смішне становище. [Степан:] Що ти глузуєш? Що ти з мене дурника робиш? (Корн., II, 1955, 90).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 440.