ДУ́МА, и, ж.

1. Те саме, що ду́мка 1-4. Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині (Шевч., II, 1953, 7); Нестір із дружиною перемовляється, повіря свої думи (Горд., II, 1959, 28); Як орлині крила В синій висоті Ленінові думи В нашому житті (Бичко, Вогнище, 1959, 47); Українська поезія періоду війни правдиво відображала думи і почуття радянських людей, що стали на захист Батьківщини (Іст. укр. літ., II, 1956, 233).

2. літ. Народна ліро-епічна пісня, що виконується сольним співом-декламацією у супроводі кобзи, бандури або ліри і має нерівномірну будову вірша. Сидить кобзар при дорозі І думу співає, З сліпих очей світлі сльози Рукавом втирає (Укр.. думи.., 1955, 425); Улюбленою думою для Тараса Шевченка була «Дума про братів Азовських» (Тич., III, 1957, 140); Українські історичні думи являють собою одну з форм історичного епосу українського народу, що, як вважають дослідники, виникла в XV-XVI ст. (Курс іст. укр. літ. мови, І, 1958, 100).

3. іст. У царській Росії — представницький виборний орган центрального чи місцевого управління. Для розв’язування важливих справ при царі була рада з наближених до нього бояр, що називалась боярською думою (Іст. СРСР, І, 1956, 177); Матрос Матюшенко зразу ж почав з вимоги, щоб міська дума постачила ще сьогодні броненосець вугіллям та харчами (Панч, В дорозі, 1959, 156).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 434.