ДУКА́Р, я́, ч., розм., заст. Те саме, що ду́ка. [Антон:] Що ж, коли батько твій, бач, все гне на те, щоб до його дочок сватались дукарі або купці (Кроп., І, 1958, 172); Скаредний дукар правив з людей непомірні гроші (Л. Янов., І, 1959, 317).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 433.