ДУ́ДОЧКА, и, ж.

1. Зменш.-пестл. до ду́дка 1, 2, 4. Вийшла дівчинка Марійка, Дудочку дістала Та й заграла коломийки — Аж весело стало! (Мур., Широка дорога, 1950, 70); Іван показав йому свої ходаки, вузькі дудочки полотняних штанів (Чорн., Визвол. земля, 1950, 15).

2. Згорток чого-небудь у вигляді трубки. Русевич чемно взяв з рук Каргата згорнуті дудочкою аркуші ватмана (Шовк., Інженери, 1956, 308); Майстри почали хвалитися своєю силою: один зав’язував узлом і розв’язував залізну коцюбу, другий скручував у дудочку срібний німецький талер (Тулуб, Людолови, І, 1957, 174).

3. Український сюжетний танець, що виконується в швидкому темпі. Тут інші журавля скакали, А хто од дудочки потів (Котл., І, 1952, 77); Широко розповсюджені [на Дніпропетровщині].. побутові танці, зокрема такі, як «Метелиця», «Козачок».. та сюжетні танці — «Швець», «Коваль», «Гончар», «Дудочка» (Нар. тв. та етн., 4, 1958, 85); // Мелодія, під яку виконується цей танець.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 432.