ДРЕ́НЬКІТ, коту, ч., розм. Дзвінкі, короткі, тремтячі звуки. Він старую мандоліну Сіпав пальцями худими, Прикрий дренькіт відбивали Кручі — наче насміхались (Л. Укр., IV, 1954, 155); * У порівн. І голоси у них.. немов дренькіт розбитого баняка (Фр., VIII, 1952, 327).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 411.