ДРАПІ́ЖНИК, ДРЯПІ́ЖНИК, а, ч., розм. Той, хто оббирає, обдирає кого-небудь, займається здирством; здирник, драпіка, дряпіка. Як почули про ту нову конституцію Медведі, Вовки і всякі інші драпіжники! От варто було побачити, який переполох між ними вчинився (Фр., III, 1950, 229); Дворянин Сельський був знаний як наклепник, фіскал і драпіжник (Панч, III, 1956, 479); // Той, хто краде, грабує, вбиває. [Годвінсон:] Слухай, Сіонська дочко! Ось летять на тебе дряпіжники з обличчям мідяним… Нема тобі рятунку… (Л. Укр., III, 1952, 82); — Терентій зразу зачинив їх [коні] у стайні, пошептався із отим крадієм чи драпіжником, спровадив його кудись огородами (Стельмах, Хліб.., 1959, 504).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 407.