ДОСТО́ЙНО, присл.

1. Як годиться, як слід; належно. Минуле і сучасне. На кожному кроці його можна порівняти, достойно оцінити великі завоювання нашого народу (Цюпа, Україна.., 1960, 249); В бій не вступайте. Коли вони [фашисти] самі нав’яжуть — прийміть достойно (Кучер, Голод, 1961, 128).

2. З достоїнством (у 2 знач.). Цілковито перебравши в свої руки ініціативу, Іван заговорив достойно та урочисто (Смолич, Мир.., 1958, 55); Шевченко з убивчим сарказмом висміював тих, хто звисока називав його «мужицьким поетом», і носив цей титул гордо і достойно (Рильський, III, 1956, 396).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 389.