ДОВІРЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ДОВІ́РИТИ, рю, риш, док.

1. неперех., кому, чому. Вірити кому-, чому-небудь, покладатися на кого-, що-небудь. Він ..батькові не довіряв (Котл., І, 1952, 112); Дома, в школі, в піонерах і комсомолі не лише на словах, а всім життям її вчили довіряти своїй людині (Коз., Сальвія, 1956, 354).

2. перех. Виявляти довір’я, доручати, передавати кому-небудь когось, щось. Він знав, що, довіряючи йому пост начальника райполітвідділу, партія чекала від нього більшовицької боротьби за оздоровлення транспорту (Донч., І, 1956, 379); Для здоров’я дитини ліпше було найняти здорову селянку за мамку. У селі знайшлися дві покритки, ..але пані боялася довірити їм дитину (Кобр., Вибр., 1954, 86); Він цілковито погодився з Мандрикою, що серед тих півтисячі солдатів запасного полку хіба що сотня набереться таких, котрим можна без риску довірити зброю (Головко, II, 1957, 548).

3. перех. Ділитися з ким-небудь своїми думками, таємницями і т. ін. — Не довіряй таємниці другу своєму, бо у друга твого є ще ближчий друг (Логв., Літа.., 1960, 104); Багато є людей, які не вміють тримати свою радість і своє горе в собі — вони мусять їх негайно довірити іншим (Смолич, Розм. з чит., 1953, 12); Кому довірити свої молодечі інтимні почуття — цьому навчає лише багатюща життєва школа… (Ле, Право.., 1957, 13).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 335.