ДОБУ́ТОК, тку, ч.

1. Те, що одержано, добуто працею. Товариство почало виходити з куреня, здоровкалось з рибалками, котрі порались то коло снасті, то коло свого убогого добутку (Мирний, І, 1954, 349); Я й без вас добуток маю: Ш’ю черевики восени, Зимою вулики довбаю (Щог., Поезії, 1958, 301); Пливуть полями поїзди, Везуть у даль по срібних струнах Вагони вугілля й руди, Добуток рук пружисто-юних (Рильський, І, 1956, 183).

2. мат. Число, одержане після множення. Силою інерції названо добуток маси тіла на прискорення (Рад. Укр., 5.ІХ 1962, 3).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 328.