ДОБРО́ДІЙКА, и, ж., заст., розм. Жін. до добро́дій. Добродійка Анна прижмурила очі, сперла втомлену голову на високе поруччя софи (Коб., II, 1956, 264); [Кіндрат:] Добродійко! не думав я нікому Хвалитися про те, що маю в серці (Сам., II, 1958, 28); Роздаючи селянам хінін, Ядзя і не спостерігала, як тим самим увійшла в роль добродійки свого села (Кобр., Вибр., 1954, 105).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 324.