ДОБИ́ТОК, тку, ч., заст.

1. Грабування чого-небудь. Гайдамаки приїхали з добитків (Сл. Гр.).

2. Те саме, що доби́ча 1. [Трохим:] Поле моє, поле, Прадідний добитку, Чому мені не мати Із тебе пожитку? (Кроп., V, 1959, 146).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 319.