ДИХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. Однокр. до ди́хати 1. Довідавсь дива й горя [Севастян]; Один був гріх: і не дихне, як не брехне (Гл., Вибр., 1957, 117); Якщо дихнути на холодне скло, то тепле повітря на ньому охолоне. На склі з’являться крапельки води (Фіз. геогр., 5, 1956, 90); Василина почувала, що на її лице неначе хто дихнув огнем (Н.-Лев., II, 1956, 53); * Образно. Високий комин гуральні дихнув клубами диму (Коцюб., II, 1955, 39).

◊ Дихну́ти на по́вні гру́ди — відчути цілковите полегшення, волю і т. ін. Бесараби й буковинці — Визволені люди, Лиш тепер вони дихнули На повнії груди (Укр.. думи.., 1955, 463); Не ма́ти коли́ [й] дихну́ти — не мати вільної хвилини. Нехльода скаржився на нестерпні умови роботи, на велику завантаженість, таку велику, що немає коли дихнути від усякої роботи (Шиян, Баланда, 1957, 147); Не [нава́житися] дихну́ти — притаїтися, завмерти (від напруження, страху і т. ін.). Крихітний шматочок життя тлів у нім [хлопчику], ми намагалися не дихнути, щоб не загасити (Ю. Янов., II, 1954, 13); Не те що відповісти — він і дихнути не наважиться… (Шовк., Інженери, 1956, 35).

2. Повіяти, дмухнути. Всміхнулося сонце, дихнув вітрець (Фр., XIII, 1954, 316); У наші обличчя дихнула прохолода — вісник близької води (Чаб., Стоїть явір.., 1959, 80).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 292.