Про УКРЛІТ.ORG

дитина

ДИТИ́НА, и, ж. (мн. ді́ти, е́й).

1. Маленька дівчинка або маленький хлопчик. Сільська дитина росла серед природи (Коцюб., III, 1955,26); Для дитини світ кінчається За сусіднім частоколом, — Ще Міцкевич це сказав (Рильський, І, 1956, 151); * У порівн. Згадаю Енея, згадаю родину, Згадаю, заплачу, як тая дитина (Шевч., І, 1951, 13); // перен. Про наївну, недосвідчену людину. — Звісно, треба буде Sophie показати світ. Вона така ще несвідома дитина… (Л. Укр., III, 1952, 508); — Не будь же дитиною, Марто. Зрозумій врешті, що ти говориш дурниці (Коцюб., II, 1955, 304).

2. Син або дочка незалежно від їх віку. У вдовиці був син, дитина єдина, і звали того сина Іван, а на прозвання Кармель (Вовчок, І, 1955, 346); — Навесні ж дожилися, — хліба не стало, та й мусив дитину віддати [в найми] за п’ять пудів жита та чоботята там, хоч старі (Головко, II, 1957, 15); * Образно. Ця яблунька, насправді, вагітна І кожне в неї яблучко — дитина! (Рильський, І, 1956, 325),

◊ Бра́ти (взя́ти, прийня́ти і т. ін.) за дити́ну кого — те саме, що усиновля́ти або удочеря́ти. Маленькою прийняв старий Филон із своєю покійницею старою сю Мотронку за дитину (Барв., Опов.., 1902, 180).

3. чого, перен. Той або те, що успадкували характерні риси своєї епохи, свого середовища і т. ін. Я кажу про Шевченка як про дитину своєї епохи, як поета-революціонера, який закликав до розправи над українським та російським панством (Тич., III, 1957, 44); Арміє наша, народу дитино, Думко народу і кров його й плоть (Рильський, І, 1956, 354).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 287.

вгору