ДИПЛОМАТИ́ЧНИЙ, а, е.

1. Стос. до дипломатії (у 1 знач.). Росія ще з другої половини XVI ст. стала зав’язувати торговельні і дипломатичні зносини з Азією (Видатні вітч. географи.., 1954, 9); Хмельницький умілими дипломатичними переговорами 1649-1650 рр. з турецьким урядом добився того, що султан наказав своєму васалові Іслам-Гірею III підтримувати козаків у боротьбі проти Польщі (Іст. УРСР, І, 1953, 242).

∆ Дипломати́чний ко́рпус — сукупність акредитованих при уряді якої-небудь країни представників інших країн. На трибунах члени дипломатичного корпусу (Рад. Укр., 9.УІІІ 1959, 1).

2. перен. Власт. дипломатові (у 2 знач.); ухильний, спритний. — Ще недавно Олександр називав мене братом, — згадував Наполеон, — але то була дипломатична гра і хитрість росіянина (Кочура, Зол. грамота, 1960, 59); Доктор Безбородько був обережний. На дипломатичні запросини він відповів дипломатичним викрутасом (Вільде, Сестри.., 1958, 52).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 281.