ДИПЛОМА́Т, а, ч.

1. Службова особа, яка має урядові повноваження для зносин з іноземними державами. Починалась війна, і польські дипломати знову зверталися до Трансільванії, до Риму.., до Австрії по допомогу (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 152); Прийняв він, мабуть, мене за дипломата. — З якої, — питає, — країни, мусьє? (С. Ол., Вибр., 1959, 63); * У порівн.Матушки в намітках, в синіх жупанах поважно й якось сумно сиділи рядком попід стінами, неначе поважні дипломати на конгресі (Н.-Лев., III, 1956, 122).

2. перен., розм. Людина, яка вміло і тонко діє у стосунках з іншими. [Лідія Семенівна:] Ех, Катерино Петрівно, ви дуже гарний працівник, але не дипломат (Мороз, П’єси, 1959, 82); — Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосовуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту (Тулуб, Людолови, І, 1957, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 281.