ДИВУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.

1. перех. і без додатка. Викликати подив, здивування в кого-небудь, вражати незвичайністю чогось. — Вродою все я село дивувала! Та через вроду либонь і пропала! (Щог., Поезії, 1958, 339); Творчість Шевченка дивує широтою діапазону, багатством жанрів і форм (Корн., Разом із життям, 1950, 17).

2. неперех. Те саме, що дивува́тися. — Тепер я приїхав до вас учителем. Здивувались, люди? Не дивуйте, брати мої! (Коцюб., І, 1955, 450); Такі виспівує [ланка] частушки та пісні, що жайворонок їм дивує в вишині (Рильський, І, 1956, 412).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 273.