ДИ́ВНИЙ, е, е.

1. Який викликає подив. Та й сон же, сон, напричуд [напрочуд] дивний, мені приснився (Шевч., І, 1951, 240); — Що ж тут дивного? Подобалася йому [Довбні] Марина, а він Марині, ну й поженяться (Мирний, III, 1954, 250); Дивними видались юнакові серед цього степу жовті шапки соняшників, вишні, сливи, груші (Шиян, Переможці, 1950, 39); // Незвичайний якими-небудь якостями; чудний, незрозумілий. Семен Палій той та був на все село чудний та дивний (Вовчок, І, 1955, 280); Дивна тітка! Тут світ догори ногами перевертається, а їй все це в «печінках» сидить… (Досв., Вибр., 1959, 31); Ієрогліфи — дивнії знаки, Не мені розгадати їх суть (Воронько, Тепло.., 1959, 106); // Який не має подібних собі; рідкісний, кумедний. Він роздивляється.. і примічає на самісінькому вершечку груші якусь дивну птицю з золотим та срібним пір’ям (Н.-Лев., II,1956, 169); Емене́.. накинула на себе новий халат з дивними арабесками й підперезалася косинкою (Коцюб., І, 1955, 290); За парканом високим він [маєток] здавався якоюсь казкою: в дворі машини всякі, сад, підстрижені дерева й іще якісь дивні — униз віттям росли (Головко, II, 1957, 79).

2. Дуже гарний; чудовий, чарівний. Ніч була дивна: темна, темна та тиха (Н.-Лев., II, 1956, 36); Не складаю пісень твоїй [України] дивній красі, Бо не бачу у стані сучасному; Розпинали тебе всі до одного, всі, Хто був паном у краї нещасному (Граб., І, 1959, 119); Вийшли вранці ми. Дивне місто проти сонця! Всі золочено віконця… (Тич., II, 1957, 200).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 272.