ДЗВОНА́Р, я́, ч.

1. Служитель, який дзвонить у церковні дзвони. Посеред вулиці Мамай спинився, слухаючи, як на соборній дзвіниці відбиває дзвонар дванадцяту годину, північ (Ільч., Козацьк. роду.., 1958,334); *У порівн. — А чи, може, думаєш собі, що бовкнув, як дзвонар, та й хай собі як знають? (Головко, II, 1957, 282).

2. перен., зневажл. Той, хто без потреби багато говорить; базіка, плетун. — Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало! Забавлятиме старих хазяїнів (Н.-Лев., І, 1956, 623); Есерівський промовець.. залишив трибуну. — Правильно, дзвонар, кінчай трезвонити… — ще полетіла йому вслід репліка (Ле, В снопі.., 1960, 307).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 265.