ДВОЙКО́, невідм., числ. кільк., збірн., розм. Те саме, що дво́є. Обоє вони були сироти, побралися й жили собі двойко (Вовчок, І, 1955, 144); Македониха теж взяла до своєї хати двойко хлоп’ят (Шиян, Гроза.., 1956, 332).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 222.