ГУЛЬК, виг., розм.

1. Уживається при вираженні несподіваності, раптовості якоїсь дії або виявлення чого-небудь. Аж гульк — з Дніпра повиринали Малії діти, сміючись (Шевч., І, 1951, 5); Довші дні, коротші ночі. Гульк — уже й струмок тече! (Забіла, Промені.., 1951, 136).

2. Уживається як присудок за знач. гу́лькнути. Не забув [писар] ні про вареники, ні про яєшню, ні про Пазьку; гульк до неї на вечерю… (Кв.-Осн., II, 1956, 201); Микола вже й сейфа замкнув, зібрався додому, а тут секретарка з приймальні гульк на двері (Кучер, Трудна любов, 1960, 209).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 192.