ГУ́КНУ́ТИ, гу́кну́, гу́кне́ш, док., розм. Одпокр. до гу́кати. Як понесуть товариша В новую світлицю, Загомонять самопали, Гукнуть гаківниці (Шевч., II, 1953, 182); Навколо здригнулась земля… Гукнули гармати удруге (Стар., Поет. тв., 1958, 215); Паровоз гукнув, поїзд рушив (Жур., Даша, 1961, 55).

ГУКНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех. і неперех. Одпокр. до гука́ти. — Згода, згода! — гукнула громада як один чоловік (Н.-Лев., III, 1956, 10); Гафійка гукнула подругу (Козл., Ю. Крук, 1957, 81); Полковник гукнув, щоб принесли люльку (Кочура, Зол. грамота, 1960, 382); Лейба гукнув на політників, і довгі ряди дівчат та парубків заворушились і наче посипались до куреня (Н.-Лев., ІІ, 1956, 32).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 190.