ГРИ́МАТИ, аю, аєш, недок.

1. Сильно стукати, ударяти, бити чим-небудь. Але Бовдур не слухав того гомону, стояв коло дверей і… гримав кулаками (Фр., І, 1955, 315); [Іван:] А, що-бо ви за народ такий! Тільки що вступив у речі з паничем, а ви вже й ногами гримати (Кроп., І, 1958, 67); // Створювати гучні, різкі звуки, гуркіт, діючи чим-небудь на щось. Галина Львівна .. гримала на плиті комфорками (Гур., Наша молодість, 1949, 253); // Створювати або видавати сильний стук, шум і т. ін. Десь в сінях щохвилини гримали двері, кричали кури і розливалась вода (Коцюб., II, 1955, 357); Йшли обози, гримали тачанки, Покривала стяги пилюга (Мал., І, 1956, 80); За горою десь гримали гармати (Гонч., Вибр., 1959, 372).

2. на кого, із спол. щ о і без додатка. Голосно лаяти, дорікати кому-небудь у чомусь. Там дядина гримає, що дитина нікому не дає покою (Мирний, І, 1954, 91); Останнім часом почав [чоловік] гримати на неї: — Що ти мені даєш страви то гіркі, то кислі? (Шиян, Баланда, 1957, 178); — Геть з хати, щеня! — гримає Оникій (Багмут, Опов., 1959, 13).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 167.