ГОРОБЕ́ЦЬ, бця́, ч. Маленький сірий птах, який живе перев. поблизу житла людини. Горобці стрибали по тинах, по оселях, осідали на землю, цвірінькали кругом зеленого саду (Мирний, 1,1954, 236); Восени й горобець — багатій (Мур., Бук. повість, 1959, 9); * У порівн. Дітвора так і сипнула в сад. Обступили стару, як горобці горобину, а стара обділя їх (Вовчок, І, 1955, 135).

◊ Стрі́ляний (стари́й) горобе́ць — про того, хто має великий досвід, кого важко обдурити. —Вологу закриваємо. А зараз — квадрати почнемо робити .. Уже вміємо… Стріляні горобці (Кучер, Трудна любов, 1960, 494); — Адже ми з вами, Мар’я Олексіївна, старі горобці, нас на полову не піддуриш (Черн., Що робити?, перекл. Дукина, 1936, 135).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 135.