ГО́РДІСТЬ, дості, ж.

1. Почуття особистої гідності, самоповаги. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він [Андрій] оживить мертві стіни сахарні (Коцюб., II, 1955, 36); Що батькові та буря на палубі? Він і спустився вниз тільки для того, щоб не вразити гордість свого сина (Донч., III, 1956, 215).

2. Почуття задоволення від усвідомлення досягнутих успіхів, переваги в чому-небудь. Можна сьогодні з гордістю сказати, що вона [література ] на всіх етапах розвитку була вірним помічником Комуністичної партії (Мал., Думки.., 1959, 3); // Той (те), ким (чим) гордяться. «Запоріжсталь» — завод-велетень, гордість радянських п’ятирічок (Вишня, І, 1956, 327); П. Тичина — краса і гордість нової української поезії (Еллан, II, 1958, 77).

3. Надмірно висока думка про себе і зневага до інших; пихатість. І в тітки й у небожа піднялась бурею шляхетська гордість (Н.-Лев., II, 1956, 71).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 127.