ГО́МІН, мону, ч.

1. Звучання розмови. Як почув [Пістряк] гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько (Кв.-Осн., II, 1956, 178); Дзвінок голови — і враз стихав приглушений гомін людських голосів (Крот., Сини.., 1948, 6); // Розмови, чутки. Ходив гомін, що старші сини покійного панотця не дуже мирять з своїми парафіянами (Н.-Лев., III, 1956, 9); Події, що про них гомін ходив у народі і що до них закликали всі оті промовці на ярмарку, тепер уже здавалися.. неминучою дійсністю (Головко, II, 1957, 255).

2. Безладний шум; гамір. Звідси не видно ні моря ясного; Гомону з міста не чутно гучного (Л. Укр., І, 1951, 72); Окремі зітхання, стогони та вигуки ночі змінилися густим, безперервним гомоном дня (Дмит., Розлука, 1957, 6).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 121.