ГОЛІ́ННИЙ, а, е, розм. Бравий, завзятий. Пархім теж парубок голінний — хоч куди (Кв.-Осн., II, 1956, 487); [Перша дівчина:] От голінна! І не боялась сама прийти сюди! (Вас., III, 1960, 9); // до чого, на що. Охочий до чого-небудь. — Що то він у мене голінний до пісень (Мирний, III, 1954, 197); — Чи не побачив [Чіпка] лишень чого ласенького, — тягне розмову Лушня. — Він у нас голінний на ласощі… (Мирний, І, 1949, 337); Люблю дорогу Підзіньківську, Яку сходив колись пішком, Бо змалку був до мандр голінним (Воронько, Мирний неспокій, 1960, 81).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 108.