ГОЛУ́БЧИК, а, ч., розм. Ласкаве звертання до кого-небудь. — Іваночку! Голубчику!.. Не знаю, що мені, але боюся, страшенно боюся бути сама (Фр., І, 1955, 90); [Бабуся:] І сказала б тобі, голубчику, та й сама не знаю (Мик., І, 1957, 481); // ірон. Звертання або прикладка з відтінком погрози, осуду, зневаги. — Ага, голубчику, ось коли ти до нас попався (Вас., IV, 1960, 29); [Солтис:] Держіть його. В’яжіть. Саме його нам і треба. Довго ми тебе шукали, голубчика (Собко, П’єси, 1958, 16).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 119.