ГОЛУ́БИТИ, блю, биш; мн. голу́блять; недок., перех.

1. Проявляти ніжність, ласку; пестити. І хлопці жвавії танцюють, Дівчат голублять і милують (Рудан., Тв., 1956, 80); Василина хапає синка на руки, голубить його, цілує, мов хтозна й коли бачила (Вирган, В розп. літа, 1959, 281); // 3 ласкою припадати до чого-небудь, гладити що-небудь. Хлопець голубить дужу бархатну шию, зазирає коневі у вічі (Донч., І, 1956, 99); * Образно. Сходило сонце, голублячи землю теплом (Трип., Дорога.., 1944, 65).

2. перен. Любовно виношувати, плекати ( надію, мрію тощо). Голублячи таку думку в серці, непримітно переходив він безкраї степи без утоми (Мирний, II, 1954, 76); Сучасним ти гориш. Голубиш ідею здійснення мети (Тич., До молоді.., 1959, 36).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 118.