ГОГОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ГОГОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.

1. Видавати сильні глухі переривчасті звуки (про грім, полум’я і т. ін.). Грім гогоче, а блискавка Хмару роздирає (Шевч.. 1, 1951, 113); Тільки тепер почув [Саїд], як гоготів.. водоспад (Ле, Міжгір’я, 1953, 249).

2. Видавати звуки, схожі на «го-го» (про гусей). Гуси під небом почнуть гоготіти (Щог., Поезії, 1958, 87); Скільки клопоту в бабусі: Кури, пави, утки, гуси… Ті гогочуть, ті голосять — У бабусі їсти. просять (Шпак, Вибр., 1952, 68).

3. розм. Голосно, нестримно сміятися. Пани професори про щось довго сперечались, не слухаючи і перебиваючи один одного: Іваницький тихо, замріяно, зі скаргою, крізь сльози, — Турчинович бурхливо, гогочучи (Кол., Терен.., 1959, 41); Мов мурашня, копошиться людська маса, вигукує круті слова, гогоче (Чаб., Балкан. весна, 1960, 350).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 102.