ГОВІ́РКА, и, ж.

1. лінгв. Різновид загальнонародної мови, поширений на невеликій території. Місцеві говірки мають свою граматичну будову і основний словниковий фонд, принаймні на певних етапах свого розвитку, поки вони не розчиняться в загальнонародній, національній мові (Літ. газ., 7.IX 1950, 3).

2. тільки одн., діал. Розмова. Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… (Вовчок, І, 1955, 155); Кобзар чув приглушену говірку людей (Рибак, Помилка.., 1956, 156).

3. тільки одн., розм. Манера говорити, вимовляти. З себе була [пані] висока, огрядна, говірки скорої, гучної (Вовчок, І, 1955, 258); Дід ніколи не калічив мови, розмовляючи з ним [онуком], не пристосовувався до дитячої говірки, а серйозно й статечно бесідував, як це робив не з кожним і дорослим (Ю. Янов., І, 1958, 432).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 100.