ГИ́РЯВИЙ, а, е, діал.

1. зневажл. З стриженою, бритою головою. Не вспіє гирява дівка й коси собі заплести (як ми вернемось додому) (Номис, 1864, № 13885); // У знач. ім. ги́рявий, вого, ч. Той, у кого стрижена, брита голова. У його стільки землі, як у гирявого чуприни (Сл. Гр.); // Вбогий, нужденний. Таке вже гиряве моє щастя (Сл. Гр.); Ти кажеш, недоречні Слова оці пишу.. Та, бач, буває ж в мові Завжди воно отак, То злота шмат чудовий, То гирявий п’ятак (Ус., Листя.., 1956, 181).

2. рідко. Важкий. Скаженіючи від безсилої люті, сердито вилаявся [Когут], здійнявши погрозливо гиряві кулаки (Цюпа, Назустріч.., 1958, 339).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 62.