ГИДУВА́ТИ, ую, уєш, недок. Відчувати огиду, відразу; гребувати. — Я вже одвикла й од м’яса й навіть не можу його їсти, бо чогось гидую (Н.-Лев., III, 1956, 340); [Варка:] Душі моєї до себе не навернете… Ненавиджу вас, аж гидую! (Кроп., II, 1958, 203); — Ви частка тієї ж світоспоруди, що й земля. Не гидуйте її поживою (Смолич, І, 1958, 71); * У порівн. Він тримає блискучий хром на витягнутих руках у пучках пальців, одвернувши голову, наче гидує (Кучер, Прощай.., 1957, 216).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 60.