ГАРТ¹, у, ч.

1. Те саме, що гартува́ння. Коли в сплав криці попадав чужорідний матеріал — він перегоряв, не витримує гарту (Еллан, II, 1958, 141); Весь стіл був заставлений шматочками катаної сталі — різноманітної товщини, різної плавки і різного гарту (Баш, Надія, 1960, 51).

2. Стан або властивість, набуті гартуванням. Незабаром вони випробували ще два зубила. Гарт вийшов вдалий (Баш, Вибр., 1948, 21); Пилка тонко задзвеніла і, вилискуючи сизим гартом, загрузла в сніг (Кучер, Черв. вогонь, 1959, 48).

3. перен. Стійкість, витривалість, набуті в боротьбі з труднощами або в процесі тренування. — Бажаю одержати ваш гарт і ваш характер в лавах партії і клянусь бути достойним! (Ю. Янов., І, 1958, 280); Зустрічай нас, рідна школа! Ми набрали сили, гарту, Відпочили, як ніколи! (Нех., Ми живемо.., 1960, 115).

◊ Да́ти га́рту чому — понівечити або знищити що-небудь. Лаврінові діти дали б їм [грушам] гарту (Н.-Лев., II, 1956, 378); Завда́ти (зада́ти) га́рту кому — зробити нагінку кому-небудь, покарати когось. — Ми з Томкою завдали таки доброго гарту Генці Климовському (А.-Дав., Крила.., 1959, 9); Бач, спробував би їй хто 2 місяці не писати, задала б гарту!.. (Л. Укр., V, 1956, 137).

ГАРТ², у, ч. Сплав свинцю, олова та сурми, з якого виливають друкарський шрифт. Сплав, що складається в сурми і свинцю, до яких додано трохи олова, називається друкарським металом, або гартом, і служить для виготовлення друкарського шрифту (Заг. хімія, 1955, 377).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 35.