ГА́РНО.

1. Присл. до га́рний 1, 2. — Глянь на мене, вітрику, чи гарно прибралась? Рано до схід сонечка росою вмивалась (Гл., Вибр., 1957, 323); Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, яку нас на Україні (Довж., І, 1958, 69).

2. у знач. присудк. сл. Означає схвалення чого-небудь або несхвалення, іноді з відтінком іронії. [Іван:] Ось я бачу — дівчата не всі тут, се не гарно! (Вас., III, 1960, 15); — Сьогодні найнялася, сьогодні й одійдеш. Це гарно! А що за тебе скажуть люди? (Н.-Лев., II, 1956, 50).

3. у знач. присудк. сл. Про почуття приємності, задоволення, яке відчуває хто-небудь. Гарно мені й приємно (Н.-Лев., III, 1956, 304); Вутанька бреде, все далі заглиблюючись в ліс, і так гарно, лоскітно їй усій, аж засміятися хочеться (Гончар, II, 1959, 252).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 35.