ГА́РКАТИ, аю, аєш, недок., розм.

1. Кричати різко і уривчасто. На зборах лагідно говорить [Масло], а й конторці своїй гаркає (Хижняк, Невгамовна, 1961, 8); Іноді він [пан] давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 114); // на кого. Погрожувати окриком. Поліцмейстери гаркали на мене, чіплялись до найменшої дрібнички (Збірник про Кроп., 1955, 242).

2. Видавати гучний уривчастий звук. І чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи (Головко, І, 1957, 94); // по чому. З силою стукати, видаючи гучний уривчастий звук. Обурений, я схоплююсь і, не тямлячи себе, гаркаю по столу кулаком (Кол., На фронті.., 1959, 161).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 31.