ГАЙДУ́К, а́, ч., іст.

1. У XV-XIX ст. у південних слов’ян — повстанець-партизан, що боровся проти турецького панування. Перекладаючи і публікуючи народні пісні болгарських гайдуків, він [І. Франко] познайомив українську громадськість з боротьбою болгарського народу за своє визволення (Мист., 5, 1956, 31); Він [хевсур] показав нам, із кілочка знявши, Своє національне убрання.., подібне в чомусь І до гуцульської святої ноші,.. А може і до сербського одіння, В якім ото ходили гайдуки. Брати опришків наших… (Рильський, Сад.., 1955, 124).

2. Солдат придворної охорони. Ой, крикнув цар на свої гайдуки: Візьміть Байду добре в руки (Укр.. думи.., 1955, 16); Два княжі гайдуки, озброєні з голови до п’ят, вели його [Богуна] на залізнім поводі (Кач., II, 1958, 410).

3. Виїзний лакей, слуга в багатому поміщицькому домі; слуга. Бачу: пишні похорони. Духовенство, цугом коні, Свічі, півчі у киреях, Гайдуки стирчать в лівреях (Щог., Поезії, 1958, 178); Карету підкидало на горбках. Фурман підганяв бистрих коней батогом. Гайдук куняв на коалах (Рибак, Помилка.., 1956, 177).

4. Народний танець. Ударила б гайдука, Та боюся мужика (Чуб., V, 1874, 576); На прогалинах вигравали скрипиці і сопілки, торохтів бубон, і козацтво, ударивши лихом об землю, садило гайдука і вибивало тропака (Стор., І, 1957, 398).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 2. — С. 16.