ВІ́ХОТЬ, хтя, ч. 1. Жмут соломи, сіна тощо. Хурман розігнув спину й стояв, тримаючи віхоть в червоних руках (Коцюб., II, 1955, 396); Старий викресав вогню, запалив губку, від губки віхоть сухої соломи (Мак., Вибр., 1956, 554); На збитому копитами снігу — недокурки, віхті сіна і розсипаний овес (Донч., III, 1956, 127); * У порівн. Під хрящуватим носом звисали довгі вуса, як віхті (Панч, III, 1956, 29).

2. Жмут клоччя, шматок старої тканини тощо для миття й чищення чого-небудь. Давно вже він [самовар] не бачив ні віхтя, ні цегли, ні попелу: зелені патьоки застилали йому замурзані боки (Мирний, III, 1954, 209); Федя старанно віхтем витирає свій кран (Баш, Дніпр, зорі, 1953, 77); // Жмут клоччя, шматок старої тканини тощо для мазання (глиною, крейдою і т. ін.). — Як мажеш, то не крути дуже віхтем, а так, мов серденько, дрібненько та дрібненько (Н.-Лев., II, 1956, 285); * У порівн. — Орудує нами, як віхтем (Вовчок, VI, 1956, 287); // Слід на долівці або стіні, що залишається внаслідок нерівного мазання. Доладно вимазать треба, щоб не знати віхтів, щоб свекруха вранці не лаяла (Горд., Чужу ниву.., 1947, 145).

3. перен., зневажл. Про м’яку, безвільну людину. [Микола:] Отже я зараз покажу тобі, що я не віхоть. Марш мені з хати! (Фр., IX, 1952, 143).

◊ Ки́нути ві́хоть — завдати кому-небудь лиха, неприємності. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув (Мирний, II, 1954, 217); Упа́в ві́хоть — трапилось нещастя. Здається, що сей чоловік буває і крутиться у нас затим, що дуже поганий віхоть упав, — і він не зна, як перебути сей час (Сл. Гр.).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 690.