ВІТРЮГА́, и́, ч. Збільш. до ві́тер. Ну й зима — хуртеча та вітрюга. Ні проїхати, ані пройти (Перв., І, 1958, 169); — Чортам та відьмам тут тільки жити… Вітрюга який… (Гончар, II, 1959, 431).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 689.