ВІДПРО́ХУВАТИСЯ і ВІДПРО́ШУВАТИСЯ, уюся, уєшся, недок., ВІДПРОХА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся і ВІДПРОСИ́ТИСЯ, ошу́ся, о́сишся, док. 1. Прохаючи, брати дозвіл у кого-небудь, щоб відлучитися з місця роботи, з дому тощо. Вона була тільки тоді щаслива, як одпрошувалась в гості до батька (Н.-Лев., II, 1956, 329); У неділю він [Тарас] одпрошується у Ширяєва на Мохову, до свого пана Енгельгардта (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 114); Першої неділі після цього відпрохався Семен у пана на часинку до брата (Коцюб., І, 1955, 105); Виявилося, що Людмила не просто відпросилася в директора з’їздити на день-два до батьків, а взяла відпустку (Ле, Право.., 1957, 266).

2. Прохати про звільнення від чого-небудь. Другі аби рік вибути — зараз і одпрохуються; а він — ні (Мирний, III, 1954, 67); Устина садовить його вечеряти, а він відмовляється, відпрошується, нізащо не сяде до столу (Чорн., Визвол. земля, 1950, 37); — Довго я умовляла його, щоб він одпустив хоч мене, ледве одпрохалась (Укр.. казки, 1951, 58).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 624.