ВІДПЛИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВІДПЛИСТИ́, иву́, иве́ш; мин. ч. відпли́в, лила́, ло́; мн. відплили́; ВІДПЛИВТИ́, иву́, иве́ш; мин. ч. відпли́в, вла́, вло́; мн. відпливли́; рідко ВІДПЛИ́НУТИ, ну, неш, док. 1. Пливучи, віддалятися від кого-, чого-небудь. Тихо, без плеску, відпливає [Русалка] від берега і зникає в озері (Л. Укр., III, 1952, 243); Позад пароплава, буруючи, відпливали з золотавим відблиском ясно-сині хвилі (Досв., Вибр., 1959, 289); Отаман одплив далеко півкругом і пристав до берега (Н.-Лев., II, 1956, 227).

2. перен. Плавно віддалятися, відходити. Вони [танцюючі] усе прискорювали темп, вабили один одного руками й очима, припливали й одпливали (Коцюб., І, 1955, 376); Чорна смуга хмар, поступово відпливаючи на схід, відкрила широкий простір неба, усіяний зірками (Шиян, Гроза.., 1956, 230); А як прислухаюся до її пісні, то й чорні думки було одпливуть десь далеко (Н.-Лев., 1, 1956, 61); Пронісся лязк литавр. Рокочучи, відплинув гомін міді (Бажан, Роки, 1957, 284).

3. Вирушати в плавання. Привіт кораблю. Що вниз по Дніпру одпливає на Канів! (Нех., Повість.., 1952, 8); 3 ними мала відплисти й Марія (Кучер, Чорноморці, 1956, 100).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 619.