ВІДМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ВІДМО́ВИТИ, влю, виш; мн. відмо́влять; док. 1. неперех., кому та з інфін. Давати відповідь про небажання або неможливість виконати прохання, наказ. І хоч скільки припрошував дівчину піти з ним у танець — завжди відмовляла йому (Стельмах, На.. землі, 1949, 299); Карпо Нехльода нікому не відмовляв, а навпаки, обіцяв (Шиян, Баланда, 1957, 146); Будьте ласкаві, не одмовте помогти в тій справі (Коцюб., III, 1956, 227); Його делікатність заважає йому рішуче відмовити людям у своїх послугах (Сміл., Сад, 1952, 294).

2. неперех. Говорити у відповідь; відповідати. Лицар стиха одмовляє: "Я, мій друже, закохався" (Л. Укр., 1, 1951, 370); — А що є певного в світі, нене? — одмовила понуро Хима (Вовчок, І, 1955, 52); Нарешті Юлдаш хоробро подивився на всіх і відмовив: — Я пішов би, але ж бай Мухамедов прожене мене тоді (Донч., І, 1956, 136).

3. перех. Настійно переконувати когось не робити чого-небудь; відраджувати. — Як ви мені, бабуню, на перешкоді станете — умру .. — І не гомоніть! Не одмовляйте! Змилуйтеся! (Вовчок, І, 1955, 113); А Густонька давно збиралася мене провідати, та я все відмовляла (Руд., Вітер.., 1958, 238).

4. неперех., перен. Переставати працювати, діяти внаслідок несправності, зіпсуття (про механізми). Ще не бувало такого випадку, щоб Мирон коли-небудь довіз Чумака додому без пригод. То відмовить запалювання, то скати спустять, то ресора лусне (Збан., Переджнив’я, 1960, 79); Одного разу Віктор Пилипенко бурив вибій. Раптом відмовило свердло (Рад. Укр., 17.IX 1961, 3).

5. неперех., перен. Переставати діяти або підкорятися волі і т. ін. внаслідок перевтоми тощо (про частини людського організму). За останній час йому вже відмовляли служити й ноги: — вони тяглися за ним, як поперебивані (Панч, II, 1956, 68).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 608.