ВІДЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ВІДЛУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДЛУЧИ́ТИ, учу́, у́чиш, док., перех. 1. Відокремлювати від кого-, чого-небудь, позбавляти зв’язку, порушувати стосунки з ким-, чим-небудь. [Люцій:] Прошу, порадь, чи нам не можна виправдатись якось, не відлучаючи себе від інших? (Л. Укр., II, 1951, 471); — Переживу. Аби тільки дітей од мене не відлучали! (Ю. Янов., І, 1954, 25); Унія Люблінська 1569 року відлучила наші землі від Литви і прилучила їх безпосередньо до Польщі (Фр., XVI, 1955, 413).

Відлуча́ти (відлучи́ти) від це́ркви кого — проголошувати чужим церкві, виключати з числа віруючих. Найсвятіший синод відлучив Толстого від церкви (Ленін, 16, 1949, 286).

2. Припиняти годування дитини грудьми, материнським молоком. — Скучився, маленький? — бере [Галина] з батькових рук сина, і він, за звичкою, шукав груди, хоча вже мати й відлучила його (Стельмах, Кров людська.., 1, 1957, 253); // Не допускати маля домашньої тварини до матері, щоб воно ссало. Відлучати молодняк найкраще в 6-7 місячному віці (Конярство, 1957, 100); Не вік же ягоді на гілці червоніти. Не вік при матері і дівці дівувать… Ой, час теляточко від матки одлучити!.. (Г.-Арт., Байки.., 1958, 183).

Відлуча́ти (відлучи́ти) від груде́й — перестати годувати дитину грудьми. Оце тільки від грудей одлучать, так уже воно від діда й нікуди (Барв., Опов.., 1902, 130).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 602.