ВІДКЛИКА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ВІДКЛИКНУ́ТИСЯ, ну́ся, не́шся, док. 1. Відповідаючи на чий-небудь поклик, звертання, відгукуватися, обзиватися. На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко (Л. Укр., ІII, 1952, 201); Огиренко Ілька погукав надворі, але він не відкликався (Головко, II, 1957, 147): Припадала до неї Галя й кликала, та вона не відкликнулася (Вовчок, І, 1955, 315); Ой, хто в лузі — озовися, Ой, хто в полі — одкликнися! Скоро все засне під млою! Йди вечеряти зо мною (Щог., Поезії, 1958, 62); // Звучати у відповідь на якийсь звук. На той [трембіти] звук відкликається інший, різкий голос — то ріг скотаря (Фр., III, 1950, 8).

2. перен., рідко. Те саме, що відгу́куватися 2. Кобзарі відкликаються також на міжнародні події (Нар. тв. та етн., З, 1957, 82); Жодна душа не обізвалася, не відкликнулася на той плач дитини, і Микита відразу спостеріг, що то плакала сирота (Л. Янов., І, 1959, 313); * Образно. Перестало битися чуле серце Віщого Бояна, що за свого віку так голосно відкликалося на все добре й лихе в своєму рідному краї! (Мирний, V, 1955, 316).

3. Відбиватися луною (про звук); відлунюватися. Страшно розносився той галас по гаю і одкликався навколо луною (Стор., І, 1957, 399); Гомонить незвичайним гомоном степ, і дзвінкими лунами відкликається ясна далина (Цюпа, Назустріч.., 1958, 339).

4. тільки недок. Пас. до відклика́ти 2.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 592.